Анотація. У статті досліджується проблема тривалого збереження арешту на нерухоме майно боржника після завершення або фактичного припинення виконавчого провадження. На підставі аналізу практики Європейського суду з прав людини щодо статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також національного законодавства України у сфері виконавчого провадження, авторка обґрунтовує необхідність застосування принципу пропорційності під час вирішення питання про зняття арешту. Розглядаються критерії оцінки правомірності обмежувальних заходів, зокрема: законність втручання, наявність суспільного інтересу та пропорційність засобу меті. Окрема увага приділяється ситуаціям, коли стягувач тривалий час не вживає ефективних дій щодо виконання судового рішення, а вартість арештованого майна є явно несумісною з розміром боргу.

Ключові слова: арешт майна, виконавче провадження, пропорційність, право на мирне володіння майном, стаття 1 Першого протоколу до Конвенції, ЄСПЛ, зняття арешту, боржник.

1. Вступ

Арешт майна боржника є одним із найбільш дієвих заходів забезпечення виконання судового рішення. Водночас надмірне або безстрокове застосування цього інструменту без реального руху виконавчого провадження перетворює його із засобу захисту стягувача на інструмент порушення фундаментальних прав боржника — зокрема, права на мирне володіння своїм майном, гарантованого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція).

Ця проблема набуває особливої актуальності в контексті українських реалій: нерідко трапляються ситуації, коли арешт, накладений у межах виконавчого провадження, зберігається роками — навіть після його завершення чи закриття, — а стягувач при цьому не вживає жодних ефективних заходів щодо фактичного виконання судового рішення. Така ситуація наочно ілюструється справою №205/8789/13-ц, розглянутою Дніпровським апеляційним судом у 2026 році, та окремою думкою судді Красвітної Т.П., де порушено питання про необхідність зняття арешту з квартири боржника за умови понад одинадцятирічної бездіяльності стягувача.

Метою цієї статті є дослідження правових підстав та критеріїв для зняття арешту з майна боржника у випадках, коли тривалість такого обмеження стає непропорційною щодо переслідуваної мети.

2. Правова природа арешту майна та його функціональне призначення

За своєю правовою природою арешт майна у виконавчому провадженні є обмежувальним заходом, що тимчасово обмежує право власника розпоряджатися майном з метою забезпечення подальшого звернення стягнення. Відповідно до статті 56 Закону України «Про виконавче провадження», виконавець накладає арешт на майно боржника для забезпечення реального виконання судового рішення або іншого юрисдикційного акта.

Однак арешт є саме тимчасовим, а не постійним заходом. Його мета — не сама собою обмежити право боржника, а створити умови для ефективного виконання рішення. Якщо виконавче провадження завершено без звернення стягнення, а стягувач протягом тривалого часу не ініціює нового виконавчого провадження, арешт втрачає своє функціональне призначення і перетворюється на самоціль, що суперечить принципам правовладдя та справедливого балансу інтересів.

У правовій системі України питання збереження або скасування арешту майна в рамках виконавчого провадження регулюється статтями 56–60 Закону України «Про виконавче провадження», а також відповідними нормами Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК України). Статтею 442 ЦПК України передбачено право заінтересованої особи оскаржити дії або бездіяльність виконавця, у тому числі щодо накладення або збереження арешту.

3. Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції: принципи та критерії правомірного втручання

Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює право кожної особи на мирне володіння своїм майном і забороняє позбавлення власності інакше як в інтересах суспільства та на умовах, передбачених законом. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі — ЄСПЛ), ця стаття містить три окремі норми: загальний принцип мирного володіння майном, норму про умови позбавлення права власності та норму про допустимий контроль за використанням майна.

У своїй практиці ЄСПЛ виробив три ключові критерії, яким має відповідати будь-яке втручання держави у право на мирне володіння майном, щоб бути сумісним із Конвенцією:

1) законність — втручання має ґрунтуватися на нормах національного права, що є доступними, передбачуваними і відповідають принципу верховенства права;

2) суспільний інтерес — обмеження повинно переслідувати законну мету, що відповідає загальному інтересу суспільства або захисту прав інших осіб;

3) пропорційність — необхідний «справедливий баланс» між суспільним інтересом та індивідуальними правами особи, який виключає покладення на неї надмірного та непропорційного тягаря.

ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу за відсутності хоча б одного з перелічених критеріїв. Особливого значення набуває критерій пропорційності у справах, де обмеження зберігається протягом тривалого часу без реального виконавчого ефекту.

Зокрема, у справі «Immobiliare Saffi проти Італії» (1999) ЄСПЛ наголосив, що навіть якщо втручання є законним і переслідує суспільний інтерес, воно може все одно порушувати Конвенцію, якщо покладає на особу надмірний та непропорційний тягар. У справах проти України (зокрема «Стретович проти України», «Харченко проти України» та ін.) ЄСПЛ неодноразово констатував порушення через надмірну тривалість обмежень майнових прав осіб без належного виконавчого ефекту.

4. Проблема «безстрокового» арешту: аналіз на прикладі справи №205/8789/13-ц

Справа №205/8789/13-ц є показовим прикладом ситуації, за якої арешт нерухомого майна боржника — фізичної особи — зберігається протягом понад одинадцяти років після його первісного накладення у 2014 році в межах виконавчого провадження з виконання судового рішення про стягнення 401 889,25 грн.

Обставини справи свідчать про таке: виконавче провадження, у межах якого накладено арешт, завершено у грудні 2018 року без звернення стягнення на арештовану квартиру; виконавчий документ повернуто стягувачу без виконання; матеріали провадження знищено за закінченням строку зберігання. Протягом наступних років стягувач — юридична особа — двічі звертався до суду із заявами про видачу дублікату виконавчого листа, однак в обох випадках йому було відмовлено, і ці рішення не оскаржувались. Доказів відкриття нового виконавчого провадження суду надано не було.

Незважаючи на це, арешт на квартиру боржника залишається чинним, що фактично унеможливлює її відчуження або іпотечне використання. При цьому ринкова вартість трикімнатної квартири у м. Дніпрі, за даними ринку нерухомості, становить від 1,5 до 3,2 млн грн, тоді як розмір боргу — близько 403 840,75 грн, тобто вартість арештованого майна у 4–8 разів перевищує суму стягнення.

Окрема думка судді Красвітної Т.П. у цій справі акцентує увагу на тому, що саме лише теоретичне збереження трирічного строку пред'явлення виконавчого листа до виконання (з огляду на зупинення цього строку в умовах карантину і повномасштабної війни) не може автоматично виправдовувати збереження арешту. Суд зобов'язаний враховувати реальний баланс інтересів: бездіяльність стягувача протягом тривалого часу у поєднанні з явною несумісністю вартості арештованого майна та суми боргу свідчить про непропорційність обмеження.

Такий підхід повністю узгоджується зі стандартами ЄСПЛ: наявність права у стягувача не звільняє суд від обов'язку перевіряти, чи не перетворилося первісно правомірне обмеження майна боржника на непропорційне втручання з огляду на тривалість, відсутність виконавчої активності та співвідношення суми боргу і вартості майна.

5. Критерії оцінки пропорційності тривалого арешту майна

З аналізу практики ЄСПЛ та специфіки справ, пов'язаних із тривалим арештом майна у виконавчому провадженні, можна виокремити такі критерії оцінки пропорційності обмеження:

1. Тривалість арешту та активність стягувача. Суд має оцінювати, чи вживав стягувач реальних та ефективних заходів щодо виконання судового рішення. Системна бездіяльність стягувача є вагомим аргументом на користь зняття арешту, оскільки в такому разі обмеження втрачає своє функціональне обґрунтування.

2. Співрозмірність арешту та суми боргу. Арешт майна, вартість якого в кілька разів перевищує суму боргу, може бути визнаний непропорційним, особливо якщо стягнення не здійснюється тривалий час. У таких випадках виправданим є застосування принципу «мінімального достатнього обмеження».

3. Наслідки для боржника. Якщо арештоване майно є єдиним житлом боржника або становить значну частину його активів, і боржник позбавлений можливості ним розпоряджатися протягом тривалого часу, — це є вагомим аргументом на користь зняття або часткового обмеження арешту.

4. Статус виконавчого провадження. Якщо виконавче провадження завершено, виконавчий документ повернуто без виконання і відсутні докази відкриття нового провадження, арешт позбавляється процесуального підґрунтя і має бути скасований.

5. Особливі обставини — форс-мажор. Зупинення строків виконання у зв'язку із воєнним станом або карантинними обмеженнями може враховуватися як чинник, проте не є безумовним виправданням збереження арешту в умовах повної бездіяльності стягувача. Форс-мажор продовжує строки, але не звільняє стягувача від обов'язку виявляти належну процесуальну активність.

6. Процесуальні механізми захисту прав боржника

Чинне законодавство України надає боржнику кілька процесуальних інструментів для захисту свого майнового права у випадку тривалого та непропорційного арешту. По-перше, боржник має право оскаржити постанову виконавця про накладення арешту або бездіяльність виконавця щодо його скасування в порядку статті 442 ЦПК України. По-друге, за наявності підстав — звернутися до суду зі скаргою на дії (бездіяльність) державного або приватного виконавця.

Водночас практика свідчить, що суди нерідко надають пріоритет інтересам стягувача, посилаючись на дію строків пред'явлення виконавчого листа. Утім, таке формальне обґрунтування не вирішує питання пропорційності обмеження, яке вимагає реальної оцінки обставин конкретної справи.

З огляду на позицію ЄСПЛ, суди зобов'язані не лише перевіряти формальні підстави збереження арешту, але й здійснювати змістовну оцінку пропорційності обмеження з урахуванням усіх обставин справи. Ігнорування цього обов'язку може утворити порушення, яке стане предметом розгляду в ЄСПЛ.

7. Висновки

Підсумовуючи викладене, можна зробити такі висновки.

По-перше, арешт майна боржника є тимчасовим обмежувальним заходом і повинен зберігатися лише до тих пір, поки він відповідає своєму функціональному призначенню — забезпеченню реального виконання судового рішення. Після завершення виконавчого провадження без звернення стягнення та за відсутності відкритого нового провадження арешт втрачає процесуальну основу.

По-друге, при вирішенні питання про зняття арешту суд зобов'язаний здійснити змістовну оцінку пропорційності обмеження на підставі трьох критеріїв, вироблених ЄСПЛ: законність, суспільний інтерес та пропорційність. Наявність хоча б однієї з ознак непропорційності — надтривалого строку арешту, бездіяльності стягувача, явної несумісності вартості майна та суми боргу — є достатньою підставою для постановки питання про зняття обтяження.

По-третє, зупинення процесуальних строків у зв'язку із форс-мажорними обставинами (воєнний стан, пандемія) не може автоматично виправдовувати збереження арешту за відсутності будь-якої ефективної процесуальної активності стягувача.

Викладені висновки свідчать про необхідність законодавчого закріплення чітких критеріїв пропорційності при збереженні арешту у виконавчому провадженні, зокрема — встановлення максимального строку дії арешту у разі відсутності відкритого виконавчого провадження, а також обов'язку суду здійснювати оцінку співвідношення розміру боргу та вартості арештованого майна. Це сприятиме належній реалізації права на мирне володіння власністю та наближенню практики українських судів до стандартів ЄСПЛ.

Список використаних джерел

1. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року.

2. Закон України «Про виконавче провадження» від 02.06.2016 № 1404-VIII. 

3. Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004 № 1618-IV. 

4. ЄСПЛ. Справа «Immobiliare Saffi проти Італії» (Immobiliare Saffi v. Italy), заява № 22774/93, рішення від 28.07.1999.

5. ЄСПЛ. Справа «Харченко проти України» (Kharchenko v. Ukraine), заява № 40107/02, рішення від 10.02.2011.

6. Окрема думка судді Красвітної Т.П. у справі №205/8789/13-ц. Дніпровський апеляційний суд. 28 січня 2026 року.

7. Цивільне право України: підручник / За ред. Є. О. Харитонова, Н. Ю. Голубєвої. Київ: Істина, 2019. 960 с.

8. Притика Ю.Д. Виконавче провадження: навчальний посібник. Київ: Юрінком Інтер, 2020. 320 с.

 

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ОКРЕМА ДУМКА 

28 січня 2026 року                                                                м. Дніпро 

судді Дніпровського апеляційного суду Красвітної Т.П. щодо постанови Дніпровського апеляційного суду від 28 січня 2026 року у справі №205/8789/13-ц (провадження №22-ц/803/924/26) 

по справі за скаргою Сєргєєва Олега Петровича, заінтересовані особи - Товариство з обмеженою відповідальністю «Вердикт капітал», Другий Правобережний відділ державної виконавчої служби у Чечеловському та Новокодацькому районах міста Дніпра Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса), про зняття арешту з нерухомого майна

за апеляційними скаргами Другого Правобережного відділу державної виконавчої служби у Чечелівському та Новокодацькому районах міста Дніпра Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), Товариства з обмеженою відповідальністю «Вердикт капітал» на ухвалу Новокодацького районного суду м.Дніпра у складі судді Мовчана Д.В. від 15 серпня 2025 року

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 28 січня 2026 року апеляційні скарги Другого Правобережного відділу державної виконавчої служби у Чечелівському та Новокодацькому районах міста Дніпра Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), Товариства з обмеженою відповідальністю «Вердикт капітал» – задоволено. Ухвалу Новокодацького районного суду м.Дніпра від 15 серпня 2025 року скасовано та ухвалено нове судове рішення. У задоволенні скарги Сєргєєва Олега Петровича, заінтересовані особи - Товариство з обмеженою відповідальністю «Вердикт капітал», Другий Правобережний відділ державної виконавчої служби у Чечеловському та Новокодацькому районах міста Дніпра Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса), про зняття арешту з нерухомого майна – відмовлено. 

Не погоджуюсь з висновками Дніпровського апеляційного суду, тому, відповідно до частини третьої статті 35 Цивільного процесуального кодексу України, висловлюю окрему думку. 

Встановлено, що у межах виконавчого провадження №44127539, відкритого у Новокодацькому ВДВС м. Дніпра на виконання рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська у справі №2/205/214/14 від 29.05.2014 року про стягнення з Сєргєєва О.П. на користь ТОВ «Кредекс Фінанс» 401889,25 грн., державним виконавцем 22.07.2014 винесено постанову про арешт майна боржника та оголошена заборона його відчуження.

Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №425393673 від 05.05.2025, 23.07.2014  зареєстроване обтяження - арешт на трикімнатну квартиру №192 у будинку 6 по вул. Савкіна у м. Дніпропетровську (загальна площа квартири 66,7 кв.м, житлова — 40,9 кв.м).

Незважаючи на накладення арешту на трикімнатну квартиру боржника у 2014 році, звернення стягнення на вказане майно у межах виконавчого провадження №44127539 здійснене не було; постановою державного виконавця від 25.12.2018 виконавче провадження №44127539 завершене, виконавчий документ повернуто стягувачу без виконання, на підставі п.5 ч.1 ст.37 Закону України “Про виконавче провадження”. Вказане виконавче провадження знищене за закінченням строку зберігання.

У 2019 році стягувач двічі звертався до місцевого суду із заявами про видачу дублікату виконавчого листа у справі №2/205/214/14, у задоволенні яких було відмовлено; відповідні судові рішення стягувачем в апеляційному порядку не оскаржувались.

Доказів вчинення стягувачем інших дій, що спрямовані на виконання судового рішення у справі №2/205/214/14, доказів наявності відкритого відповідного виконавчого провадження — суду не надано. 

Застосування арешту майна боржника як обмежувальний захід не повинен призводити до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), що свідчить про необхідність його застосування виключно у випадках та за наявності підстав, визначених законом.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що міститься в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. 

Вказана вище квартира перебуває під арештом з 23 липня 2014 року, тобто понад 11 років. 

Стягувач, який є юридичною особою та "сильним суб'єктом" у даних правовідносинах, з грудня 2018 року не вживає ефективних дій щодо ініціювання відкриття виконавчого провадження з виконання судового рішення у справі №2/205/214/14 від 2014 року про стягнення з Сєргєєва Олега Петровича 403840,75 грн. 

Саме лише продовження, зупинення трирічного строку пред”явлення виконавчого листа до виконання у зв”язку із карантинними обмеженнями та повномасштабною війною в Україні не є, на мою думку, беззаперечною підставою для відмови у задоволенні заяви Сєргєєва О.П. про зняття арешту.

Суд, вирішуючи таке питання, окрім іншого, повинен брати до уваги явну неспівмірність суми боргу 403840,75 грн та ринкової вартості трикімнатної квартири у місті Дніпрі на житловому масиві “Червоний камінь” (за місцем розташування вищевказаної квартири), яка на цей час варіюється у межах близько 1,5 млн. грн - 3,2 млн. грн., згідно даних з сайтів оголошень щодо продажу житла.

За викладених обставин, наявність протягом надтривалого часу нескасованого неспівмірного арешту на квартиру фізичної особи (скаржника), є невиправданим втручанням у право особи на мирне володіння своїм майном, порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. 

З урахуванням наведеного вище, вважаю, що у Дніпровського апеляційного суду були наявні підстави для залишення апеляційних скарг без задоволення. 

       

Суддя                                                                                Т.П. Красвітна